Найбільші літосферні плити земної кори
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Тектоніка літосферних плит
Літосфе́рні пли́ти — великі жорсткі блоки літосфери Землі, відокремлені одна від одної тектонічними розривами (швами) по осьових лініях сейсмічних поясів Землі. Згідно з уявленнями нової глобальної тектоніки літосферні плити перебувають у постійному русі, пересуваючись по шару астеносфери від зон розтягу (серединно-океанічні хребти) до зон стиску (зони Беньофа, зони всмоктування). Тут літосферні плити стикаються між собою, насуваються або підсуваються одна під одну. Крім того, вони можуть зміщуватися одна відносно одної вздовж глибинних розломів.
Літосферні плити складаються як з материкової, так і з океанічної кори. Винятком є Тихоокеанська плита, яка складається тільки з океанічної кори.
Сучасні тектонічні (літосферні) плити[ред. | ред. код]
Сучасні тектонічні (літосферні) мікроплити[ред. | ред. код]
Давні тектонічні (літосферні) плити[ред. | ред. код]
Опис найбільших плит[ред. | ред. код]
1. Тихоокеанська плита – найбільша за площею, що цілком складається з океанічної кори і займає більшість дна від осі Східно-Тихоокеанського підняття до системи глибоководних жолобів на півночі і заході Тихого океану.
2. Плита Наска – яка є аналогічною за складом і займає дно Тихого океану на схід від осі Східно-Тихоокеанського підняття до осі Перуансько-Чилійського жолоба.
3. Північноамериканська плита – що з півдня обмежена трансформними розломами Кайман і Баракуда. Східна її межа проходить по осі Серединно-Атлантичного хребта, а північна – по його характерному продовженню – хребту Геккеля.
4. Південноамериканська плита – яка межує з Північно-Американською по розлому Баракуда. Зі сходу вона обмежується зоною Серединно-Атлантичного хребта, а на півдні – жолобом вздовж Сандвічевих островів. Далі на захід границя плити проходить по трансформному розлому аж до Магелланової протоки. Західну границю її традиційно проводять по Перуансько-Чилійському жолобу.
5. Африканська плита, що, окрім континентальної, включає в себе океанічну кору Атлантичного, Індійського, Північного Льодовитого океанів. Переважна більшість границь цієї плити припадає на рифтові тріщини та трансформні розломи Південно-Атлантичного, Африкано-Антарктичного, Західно-Індійського й Аравійсько-Індійського підводних хребтів, а також Аденської затоки і Червоного моря. По Азоро-Гібралтарському трансформному розлому Африканська плита межує з Євразійською.
6. Євразійська плита у своєму складі має суттєву частку континентальної кори. З півночі і заходу по рифтовій осі середньо-океанічних хребтів Геккеля, Леона та Північно-Атлантичного вона межує з Північно-Американською плитою. Східна межа Євразійської плити проходить по горах Паміру, Тянь-Шаню, Алтаю, Саян, а далі на схід – по Становому і Алданському хребтах. На заході її границя чітко проявляється по гірських областях Піренеїв, Альп, Карпат, Кавказу і Копетдагу.
7. Індійська плита, або Індо-Австралійська, плита включає в себе як материкову літосферу Індостану й Австралії, так і океанічну – північно-східної частини Індійського океану.
8. Антарктична плита оточена трансформними розломами, що визначають її границі.
До крупних плит також відносять Аравійську (що майже повністю складається з материкової літосфери), а також плиту Кокос (що повністю складається з океанічної кори). Майже усі малі плити входять до планетарних поясів стиснення літосфери, які визначаються планетарними гірськими системами.
Див. також[ред. | ред. код]
- Літосфера
Література[ред. | ред. код]
- Мала гірнича енциклопедія : у 3 т. / за ред. В. С. Білецького. — : Східний видавничий дім, 2004—2013.
- Інженерна геологія (з основами геотехніки): підручник для студентів вищих навчальних закладів /Колектив авторів: В. Г. Суярко, В. М. Величко, О. В. Гаврилюк, В. В. Сухов, О. В. Нижник, В. С. Білецький, А. В. Матвєєв, О. А. Улицький, О. В. Чуєнко.; за заг. ред. проф. В. Г. Суярка. — Харків: Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна, 2019. — 278 с.
Источник
Літосферні плити – це великі блоки земної кори і частини верхньої мантії, з яких складена літосфера.
З чого складається літосфера
Літосфера складена з великих блоків, званих літосферними плитами. Літосферні блоки в поперечнику становлять 1-10 000 км, а товщина їх варіюється від 60 до 100 км. Велика частина літосферних блоків включає в себе як материкову земну кору, так і океанічну. Хоча бувають випадки, коли літосферна плита складається виключно з океанічної кори (Тихоокеанська плита).
Літосферні плити складаються з сильно зім’ятих в складки магматичних, метаморфізованних і гранітних порід, що лежать в основі, і 3-4 кілометрового шару осадових порід зверху.
В основі материка лежить одна або кілька древніх платформ, уздовж кордону яких проходить ланцюг гірських хребтів. Усередині платформи рельєф звичайно представлений плоскими рівнинами з окремими гірськими хребтами.
Межі літосферних плит відрізняються високою тектонічною, сейсмічною та вулканічною активністю. Межі плит бувають трьох типів: дивергентні, конвергентні та трансформные. Обриси літосферних плит постійно змінюються. Великі розколюються, дрібні спаюються між собою. Деякі плити можуть потонути у мантії Землі.
Як правило, в одній точці земної кулі сходиться тільки три літосферні плити. Конфігурація, коли в одній точці сходяться чотири або більше плит, нестійка, і швидко руйнується з часом.
Основні літосферні плити Землі.
Велика частина земної поверхні, що близько 90%, покрита 14 основними літосферними плитами. Це:
- Австралійська плита
- Антарктична плита
- Аравійський субконтинент
- Африканська плита
- Євразійська плита
- Індостанська плита
- Плита Кокос
- Плита Наска
- Тихоокеанська плита
- Плита Скотія
- Північно-Американська плита
- Сомалійська плита
- Південно-Американська плита
- Філіппінська плита
Рух літосфери Землі.
Літосферні плити постійно рухаються один щодо одного зі швидкістю до декількох десятків сантиметрів на рік. Даний факт був зафіксований фотознімками, зробленими з штучних супутників Землі. В даний час відомо, що Американська літосферна плита рухається назустріч Тихоокеанської, а Євразійська зближується з Африканською, Індо-Австралійської, а також з Тихоокеанської. Американська і Африканська літосферні плити повільно розходяться.
Літосферні плити – основні складові літосфери – лежать на пластичному шарі верхньої мантії – астеносфері. Саме їй належить головна роль у рух земної кори. Речовина астеносфери в результаті теплової конвекції (передачі тепла у вигляді струменів і потоків) повільно «тече», тягнучи за собою блоки літосфери і викликаючи їх горизонтальні переміщення. Якщо ж речовина астеносфери піднімається або опускається, це призводить до вертикального руху земної кори. Швидкість вертикального руху літосфери набагато менше горизонтального – всього до 1-2 десятків міліметрів в рік.
Рух літосферних плит
При вертикальному русі літосфери над висхідними гілками конвективних течій астеносфери відбуваються розриви літосферних плит і утворюються розломи. У розломи спрямовується лава і, остигаючи, наповнює порожні порожнини товщами магматичних порід. Але потім наростаюче розтягнення рухливих літосферних плит знову призводить до розлому. Так, поступово наростаючи в місцях розломів, літосферні плити розходяться в різні сторони. Ця смуга горизонтального розбіжності плит отримала назву рифтової зони. По мірі віддалення від рифтової зони літосфера остигає, важчає, потовщується і, як наслідок, просідає глибше в мантію, утворюючи області пониження рельєфу.
Зони розломів спостерігаються як на суші, так і в океані. Найбільший материковий розлом довжиною понад 4000 км і шириною 80-120 км знаходиться в Африці. На схилах розлому знаходиться велика кількість діючих і сплячих вулканів.
В цей час на протилежному від розлому кордоні відбувається зіткнення літосферних плит. Зіткнення це може протікати по-різному в залежності від видів стикаються плит.
Якщо стикаються океанічна і материкова плити, то перша занурюється під другу. При цьому виникають глибоководні жолоби, острівні дуги (Японські острови) або гірські хребти (Анди).
Якщо стикаються дві материкові літосферні плити, на цьому місці краю плит мнуться в складки, що веде до утворення вулканів і гірських хребтів. Таким чином на кордоні Євразійської і Індо-Австралійської плити виникли Гімалаї. Взагалі, якщо в центрі материка є гори, це означає, що колись це було місцем зіткнення двох спаявшихся в одну літосферних плит.
Таким чином, земна кора перебуває в постійному русі. В її необоротному розвитку рухливі області — геосинкліналі — перетворюються шляхом тривалих перетворень у відносно спокійні області — платформи.
Источник
Текущая версия страницы пока не проверялась опытными участниками и может значительно отличаться от версии, проверенной 20 июля 2018; проверки требуют 44 правки.
Литосферная плита — крупный малоподвижный участок земной коры, часть литосферы. Узкими и активными зонами, широтными разломами, литосфера разделена на блоки. Согласно теории тектоники плит, литосферные плиты ограничены зонами сейсмической, вулканической и тектонической активности — границами плиты. Границы плит бывают трёх типов: дивергентные, конвергентные и трансформные.
Из геометрических соображений понятно, что в одной точке могут сходиться только три плиты. Конфигурация, в которой в одной точке сходятся четыре или более плит, неустойчива, и быстро разрушается со временем.
Существует два принципиально разных вида земной коры — кора континентальная и кора океаническая. Некоторые литосферные плиты сложены исключительно океанической корой (пример — крупнейшая тихоокеанская плита), другие состоят из блока континентальной коры, впаянного в кору океаническую.
Суммарная мощность (толщина литосферы) океанической литосферы меняется в пределах от 2—3 км в районе рифтовых зон океанов до 80—90 км вблизи континентальных окраин. Толщина континентальной литосферы достигает 200—220 км.
Литосферные плиты постоянно меняют свои очертания, они могут раскалываться в результате рифтинга и спаиваться, образуя единую плиту в результате коллизии. Литосферные плиты также могут тонуть в мантии планеты, достигая глубины внешнего ядра[1][2][3]. С другой стороны, разделение земной коры на плиты неоднозначно, и по мере накопления геологических знаний выделяются новые плиты, а некоторые границы плит признаются несуществующими. Поэтому очертания плит меняются со временем и в этом смысле. Особенно это касается малых плит, в отношении которых геологами предложено множество кинематических реконструкций, зачастую взаимно исключающих друг друга.
Изучение[править | править код]
Впервые обратил внимание на то, что литосфера Земли разбита на ряд плит, канадский археолог Джон Тузо Вильсон в 1965 году. Несколькими годами позже американец Томас Хант Морган и француз Стефан Пишон определили границы литосферных плит.[4]
Tectonics plates (preserved surfaces)
Типы литосферных плит[править | править код]
Более 90 % поверхности Земли покрыто тринадцатью крупнейшими литосферными плитами.
Крупнейшие литосферные плиты[править | править код]
- Тихоокеанская плита — 103 300 000 км²
- Северо-Американская плита — 75 900 000 км²
- Евразийская плита — 67 800 000 км²
- Африканская плита — 61 300 000 км²
- Антарктическая плита — 60 900 000 км²
- Австралийская плита — 47 000 000 км²
- Южно-Американская плита — 43 600 000 км²
- Сомалийская плита — 16 700 000 км²
- Плита Наска — 15 600 000 км²
- Индостанская плита — 11 900 000 км²
- Филиппинская плита — 5 500 000 км²
- Аравийский субконтинент — 5 000 000 км²
- Карибская плита — 3 200 000 км²
- Плита Кокос — 2 900 000 км²
Плиты среднего размера:[править | править код]
- Адриатическая плита
- Алашаньская плита
- Амурская плита
- Анатолийская плита
- Афганская плита
- Бирманская плита — 1 100 000 км²
- Галапагосская плита
- Гренландская плита
- Джунгарская плита
- Зондская плита
- Индокитайская плита
- Индонезийская плита
- Иранская плита
- Карибская плита — 3 300 000 км²
- Каролинская плита — 1 700 000 км²
- Китайская плита
- Мадагаскарская плита
- Марианская плита
- Монгольская плита
- Новогебридская плита — 1 100 000 км²
- Окинавская плита
- Ордосская плита
- Охотская плита
- Памирская плита
- Панонская плита
- Плита Альтиплано
- Плита Вудларк
- Плита Горда
- Плита Исследователя
- Плита Кермандек
- Плита Манус
- Плита Маоке
- Плита Ривера
- Плита Соломонова моря
- Плита Скоша — 1 600 000 км²
- Плита Тонга
- Плита Хуан де Фука
- Североандская плита
- Сейшельская плита
- Таджикская плита
- Таримская плита
- Тибетская плита
- Тиморская плита
- Тянь-Шанская плита
- Ферганская плита
- Эгейская плита
- Южно-Китайская плита
Микроплиты[править | править код]
- Молуккская плита
- Панамская плита
- Плита Гонав
- Плита моря Банда
- Плита Ниуафооу
- Плита острова Пасхи
- Плита Птичья голова
- Плита рифа Балморал
- Плита рифа Конвей
- Плита Футуна
- Плита Хальмахера
- Плита Янцзы
- Шетландская плита
Исчезнувшие плиты[править | править код]
- Киммерийская плита
- Конголезская плита
- Плита Беллинсгаузена
- Плита Кула
- Плита Фараллон
- Плита Феникс
Исчезнувшие океаны[править | править код]
- Тетис
- Панталасса
- Палеоазиатский океан
- Палеоуральский океан
Суперконтиненты[править | править код]
- Пангея Ультима — гипотетический будущий суперконтинент.
- Амазия — гипотетический будущий суперконтинент.
- Пангея
- Гондвана
- Лавразия
- Лавруссия
- Родиния
- Фенносарматия (Балтика)
- Колумбия (Нуна, Хадсонленд)
- Склавия[источник не указан 2095 дней]
- Кенорленд
- Ур
- Ваальбара
Типы столкновений литосферных плит[править | править код]
Океанически-континентальное столкновение[править | править код]
Граница столкновения проходит между океанической и континентальной плитой. Плита с океанической корой подвигается под континентальную плиту. Примеры: столкновения: плита Наска с Южноамериканской плитой и плита Кокос с Североамериканской плитой.
Океанически-океаническое столкновение[править | править код]
Одна из плит подвигается под другую — ту, на которой находится группа островов. Примеры столкновения: Североамериканская плита с Охотской плитой, с Амурской плитой, с Филиппинской плитой, с Индо-Австралийской плитой; Южноамериканская плита с Карибской плитой.
Континентально-континентальное столкновение[править | править код]
Тип столкновения, когда ни одна из плит не уступает другой и они обе образуют горы. Примеры: Индостанская плита с Евразийской плитой.
Скорость движения литосферных плит[править | править код]
Скорость горизонтального движения литосферных плит в наше время варьируется от 1 до 6 см/год (скорость раздвигания плит — от 2 до 12 см/год). Скорость раздвигания плит от Срединно-Атлантического хребта в северной части его составляет 2,3 см/год, а в южной части — 4 см/год. Наиболее быстро раздвигаются плиты вблизи Восточно-Тихоокеанского хребта у острова Пасхи — их скорость 18 см/год. Наиболее медленно раздвигаются плиты в Аденском заливе и Красном море — со скоростью 1—1,5 см/год.[4]
См. также[править | править код]
- Древние материки
- en:List of tectonic plates
Примечания[править | править код]
Литература[править | править код]
- И. В. Тарасов. Земной магнетизм. — Долгопрудный: Интеллект. — С. 67. — 193 с.
Ссылки[править | править код]
- Карта Пангеи Ультима
Источник
§ 20. Літосферні
плити
1.
Пригадайте, що називають літосферою.
2.
Які є типи земної кори?
Утворення
материків і западин океанів. Сучасні уявлення про будову земної кори
спираються на гіпотезу дрейфу (переміщення) материків. Її висунув
у 1912 р. німецький учений Альфред Вегенер.
Він припустив, що мільйони років тому на Землі існував один гігантський материк
Пангея (“Єдина земля”). Він був оточений єдиним
океаном, що увібрав у себе всю воду. З часом суперматерик
розколовся на Лавразіюі Гондвану. Пізніше вони також були розбиті
тріщинами-розломами, і розпалися на окремі материкові глиби. Віддаляючись
(дрейфуючи), ці уламки Пангеї стали сучасними
материками, а між ними утворилися западини океані.
Проте
А. Вегенеру не вдалося пояснити, як могли рухатися
материки. Згодом учені дійшли висновку, що літосфера не може бути суцільною як,
наприклад, шкаралупа яйця. Її утворюють окремі блоки – літосферні плити завтовшки від 60 до 100 км. Вони розділені
глибинними розломами, але ніби велетенська мозаїка, щільно прилягають одна до
одної. Плити лежать на в’язкій, пластичній поверхні астеносфери. Ковзаючи по
ній, вони дуже повільно переміщуються, ніби плавають з різною швидкістю.
Отже,
уламки Пангеї – материки, а також западини океанів
розташовуються на літосферних плитах і разом з ними здатні переміщуватися.
Більшість плит включають як материкову, так і океанічну земну кору.
Мал. Літосферні
плити минулих епох
Мал. Сучасні
літосферні плити
Рухи
літосферних плит.
Сили, що здатні рухати плити літосфери, зароджуються всередині нашої планети.
Тому їх називають внутрішніми силами
Землі. Вони виникають під час розпаду радіоактивних речовин і переміщення
розплавленої речовини у верхній мантії. Внутрішні сили штовхають літосферні
плити, і вони рухаються вздовж розломів. Розрізняють повільні горизонтальні і
вертикальні рухи земної кори.
Найбільш
значними є горизонтальні рухи
літосферних плит. Рухаючись, плити здатні зближуватися, розсуватися або
зміщуватися одна відносно одної. Якщо плити зближуються, то під час
зіткнення їхні краї зминаються в складки і на поверхні утворюються гори.
Наприклад, на стику плит Індо-Австралійської і Євразійської виникли
гори Гімалаї. Якщо ж стикаються материкова і океанічна плити, то океанічна, що
має більшу щільність, занурюється під материкову. Тоді на материку так само
виникають гори, а уздовж узбережжя – глибоководні западини (жолоби). Наприклад,
на стику плит Наска і Південноамериканської виникли гори Анди та Перуанський
і Чилійський глибоководні жолоби.
Якщо
плити розсуваються, то утворюються розломи. Найбільше розломів виникає
на дні океанів, де земна кора тонша. Розломами розплавлена речовина мантії
піднімається з надр. Вона розштовхує краї плит, виливається і застигає,
заповнюючи простір між ними. Так у місцях розривів на дні океану відбувається
нарощення земної кори. Там утворюються нові ділянки земної кори у вигляді
гігантських валоподібних підняттів, які називають серединно-океанічними
хребтами. Наприклад, при розсуванні Південноамериканської і Африканської
плит на дні Атлантичного океану утворився Південноатлантичний
серединно-океанічними хребет. Отже, під океанами земна кора безперервно
оновлюється.
Внутрішні
сили Землі викликають і вертикальні рухи:
повільні підняття і опускання окремих ділянок земної кори. Наприклад, північна
частина Скандинавського півострова піднімається на 1 см за рік, а море
відступає. Про це свідчать шари піску і глини із залишками морських організмів,
що залягають на висоті понад 150 м над рівнем моря. Отже, ця територія колись
була його дном, а потім піднялася на таку висоту. У той же час узбережжя Нідерландів
уже кілька століть опускається зі швидкістю 3 мм за рік і Північне море
наступає на суходіл. Жителі змушені захищати обжиті землі, споруджуючи високі
(до 25 м) дамби й греблі вздовж узбережжя. Окремі ділянки в цій країні вже
знаходяться нижче рівня моря. В Україні найбільші підняття зафіксовано на сході
Кіровоградської і півночі Житомирської областей – майже 9
мм/рік. У той же час узбережжя Чорного моря в районі Одеси опускається
зі швидкістю майже 1 см/рік. Вертикальні рухи відбуваються дуже повільно, але
постійно й повсюдно. Вони охоплюють величезні ділянки і супроводжуються
відступом або наступом моря. Підняття ділянок з часом змінюється опусканням і
навпаки. Тому вертикальні рухи називають коливними рухами земної кори.
Такі рухи відбуваються дуже повільно – від 2 до 10 см на рік. Вони непомітні
для людини. Виявити їх вдалося завдяки зіставленню космічних знімків, зроблених
зі штучних супутників Землі.
Як
бачимо, мантія несе на собі земну кору, як тонкий аркуш паперу, рухаючи її,
місцями розриваючи або зминаючи в складки.
Мал. Розлом Сан-Андреас в
Каліфорнії утворився в результаті розсування плит
Стійкі
й рухомі ділянки земної кори. Рухи літосферних плит вказують, що на
земній поверхні є відносно стійкі й рухомі ділянки. Відносно стійкі ділянки
називаються платформами. Це
літосферні плити, що лежать в основі материків й океанічних западин. Рухомими
ділянками є зони швів між відносно стійкими плитами. Ці зони досить вузькі, але
простягаються на тисячі кілометрів. Тому їх називають сейсмічними поясами (з грецької “сейсмос”
– коливання). Вони збігаються з місцями глибинних розломів на суходолі і в
океанах (в серединно-океанічних хребтах і глибоководних жолобах).
Вчені
встановили, що літосферні плити рухаються, принаймні горизонтально, за суворими
математичними законами. Знаючи їх сучасне розташування, напрямок і швидкість
руху, можна змоделювати за допомогою комп’ютера положення плит у будь-який
момент: чи то в минулому, чи в майбутньому. Вважають, наприклад, що через
мільйони років Австралія зміститься
на північ, Атлантичний і Індійський океани розширяться, а Тихий
зменшиться в розмірах.
Отже,
літосфера знаходиться в постійному русі. Її рухи – це природні явища, що
по-різному виявляються в різних її частинах.
Запитання і завдання
1.
Назвіть і покажіть на карті літосферні плити Землі.
2.
На якій літосферній плиті ми живемо? З якими плитами вона знаходиться по
сусідству? Як вони рухаються одна відносно одної?
3.
Які наслідки стику літосферних плит?
4.
Що відбувається в місцях розходження літосферних плит?
5.
Що доводить вертикальні рухи поверхні Землі?
6.
Які зміни можуть викликати опускання земної кори?
7.
Яким картографічним способом зображені об’єкти на карті “Будова земної кори”?
Источник