Карта земної кори рельєфу
§ 3. Будова земної
кори і рельєф
1. Пригадайте, що таке земна кора.
2. Чим материкова кора відрізняється від океанічної?
3. Які розрізняють форми рельєфу?
БУДОВА
ЗЕМНОЇ КОРИ. Як відомо, земна кора – це верхній шар нашої планети. Разом з
верхньою частиною мантії вона утворює літосферу – тверду оболонку Землі.
Розрізняють два головні типи земної кори. Материкова земна кора
складається з трьох шарів (осадового, гранітного, базальтового). Океанічна
земна кора утворена лише двома шарами (осадовим і базальтовим) і дуже
тонка. Такий тип кори є лише під западинами океанів.
Учені вважають, що спочатку на нашій планеті утворилася
земна кора океанічного типу. Під впливом процесів, що відбуваються в надрах
Землі, вона потовщувалася і на її поверхні утворилися складки – гірські
ділянки. Протягом мільярдів років земна кора зазнавала тривалих змін:
розламувалася на велетенські скиби, прогиналася западинами, вигиналася горами,
поки не набула сучасного вигляду.
Мал. Будова земної
кори
РУХИ ЛІТОСФЕРНИХ ПЛИТ.Згідно з теорією руху літосферних
плит, що ґрунтується на гіпотезі дрейфу материків, земна кора разом з частиною
верхньої мантії не є суцільним покриттям нашої планети. Вона розбита глибокими
розломами на величезні блоки – літосферні плити. Більшість плит включають як материкову, так і океанічну земну
кору. Їх товщина 60 – 100 км.
Літосферні плити здатні повільно переміщуватися по
в’язкій поверхні мантії (астеносфері), ніби гігантські крижини поверхнею води.
Швидкість їх руху видається мізерною – кілька сантиметрів на рік. Проте цей рух
відбувається протягом сотень мільйонів років, тому плити за такий час
переміщуються на тисячі кілометрів. Отже, сучасне розміщення материків і
океанів – це результат тривалого горизонтального руху літосферних плит. Ці рухи також призводять до того, що на стиках
плит в одних місцях відбувається їх зіткнення, а в інших – розсування.
Внаслідок зіткнення
двох літосферних плит з материковою корою їхні краї разом з усіма
нагромадженими осадовими породами зминаються у складки, породжуючи гірські
хребти. Якщо ж зближуються плити, одна з океанічною, а друга з материковою
корою, то перша прогинається і ніби пірнає під материкову. При цьому
припіднятий край материкової кори зминається в складки, формуючи гори, уздовж
узбереж виникають ланцюги островів і глибоководні жолоби.
При розсуванні літосферних плит на їх межах утворюються тріщини.
Таке трапляється здебільшого на дні океанів з тонкою корою – в рифтових долинах – поздовжніх ущелинах
(завширшки кілька десятків кілометрів), що розділяють серединно-океанічні хребти – величезні підводні гірські споруди.
Тріщинами на поверхню дна піднімається розплавлена магма. При її охолодженні з
магматичних порід виникає смуга молодої земної кори. Вона поступово
розповзається в обидва боки від глибинного розлому, що її породив, нарощуючи
краї літосферних плит. Внаслідок цього океанічне ложе розширюється. На дні
океану працює ніби гігантський конвеєр, що пересуває ділянки з молодою корою
від місця їх зародження до материкових околиць океану. Швидкість їх руху
маленька, а шлях довгий. Тому ці ділянки досягають берегів через 15 – 20 млн
років. Пройшовши цей шлях, вони опускаються в глибоководний жолоб і, пірнаючи
під материк, занурюються в мантію, з якої вони утворилася в центральних
частинах серединно-океанічних хребтів.
СТІЙКІ
ТА РУХОМІ ДІЛЯНКИ ЗЕМНОЇ КОРИ.Рухи літосферних плит указують на
те, що на земній поверхні є
відносно стійкі та рухомі ділянки.
Відносно стійкі ділянки земної
кори називають платформами. Це найдавніші за віком вирівняні
ділянки літосферних плит. Вони лежать в основі материків і
океанічних западин. Платформи мають двошарову будову. Нижній ярус – фундамент,
утворений кристалічний магматичними і метаморфічними породами. Верхній –
осадовий чохол, складений осадовими породами, що ніби чохлом накривають зверху
фундамент. Подекуди тверді кристалічні породи фундаменту виступають з-під
пухких осадових порід чохла на поверхню платформи. Такі ділянки називають щитами.
Ділянки ж перекриті чохлом називають – плитами (не плутайте з
літосферними плитами). За
геологічним віком розрізняють давні
і молоді платформи. Давні платформи
утворилися в найдавніші геологічні часи – в архейську і протерозойську
ери, тобто в докембрії. Вік їх
фундаменту 1,5 – 4 млрд років. Фундамент молодих
платформ утворився тільки 0,5 млрд років тому.
Між відносно стійкими ділянками земної кори розміщуються
нестійкі зони – рухомі пояси.
Вони збігаються з місцями глибинних розломів на суходолі і в океанах (в
серединно-океанічних хребтах і глибоководних жолобах). У цих вузьких, але витягнутих на тисячі кілометрів
зонах, скупчені вулкани і часто трапляються землетруси. Тому їх називають сейсмічними
поясами.
РОЗМІЩЕННЯ
ФОРМ РЕЛЬЄФУ.Рельєф тісно пов’язаний з будовою
земної кори. Сучасний її зовнішній вигляд формують найбільші форми рельєфу –
виступи материків і западини океанів, гори і величезні рівнини. Вони утворилися
в результаті рухів літосферних плит. У розміщенні форм рельєфу на поверхні
Землі є певні закономірності.
Виступи материків відповідають земній корі материкового
типу, а океанічні западини – областям поширення океанічної кори. Великі рівнини
розміщуються на давніх платформах. Від
того на якій ділянці платформи розташована рівнина залежить її висота: на щитах
найчастіше лежать височини і плоскогір’я, на плитах – низовини.
Гори суходолу та
серединно-океанічні хребти і глибоководні жолоби на дні океанів розташовуються
у рухомих поясах на межах літосферних плит. На суходолі при зіткненні
літосферних плит породи на їх краях зминаються в складки – утворюється область складчастості. При цьому
виникають молоді складчасті гори. Поступово, протягом мільйонів років, вони
руйнуються. Наступні рухи земної кори розломами розбивають їх на окремі брили.
По цих розломах відбувається вертикальне зміщення: якщо одна ділянка
піднімається відносно сусідніх, то утворюється горст, якщо опускається – грабен.
Так утворюються складчасто-брилові гори.
ЗМІНА
РЕЛЬЄФУ.Основною причиною різноманітності
рельєфу є взаємодія внутрішніх і зовнішніх сил, що діють одночасно.
Внутрішні сили в основному створюють великі форми
рельєфу. Зовнішні ж сили (вивітрювання, робота текучих вод, вітру, підземних
вод, льодовиків, морського прибою) руйнують гірські породи і переносять
продукти руйнування з одних ділянок земної поверхні на інші, де відбувається їх
відкладення і нагромадження. Зміна рельєфу Землі відбувається безперервно.
Змінюються обриси гір, їх висота, вирівнюються горби, заповнюються зниження.
Навіть, хоча й дуже повільно, змінюються обриси материків.
Рельєф нашої планети формувався тривалий час. При цьому
періоди горотворення чергувалися з періодами менш активних рухів земної кори,
коли гірські масиви руйнувалися зовнішніми процесами і перетворювалися на
рівнини.
ЯК
ЧИТАТИ КАРТУ «БУДОВА ЗЕМНОЇ КОРИ».На тематичній карті «Будова
земної кори» показано розташування літосферних плит та напрямки і швидкість їх
руху. На плитах виділено кольором платформи і області складчастості. Вони краще
вивчені і більш достовірно показані на суходолі. Як видно з карти, ядра сучасних материків утворюють здебільшого давні
докембрійські платформи. Їх обрамляють молоді платформи та області
складчастості, що утворилися в наступні ери. Часто на карті «Будова земної
кори» наводиться спеціальна шкала – геохронологічна
таблиця, що відображає відтинки геологічного часу (геологічні ери,
періоди), яким відповідає певний етап формування земної кори (епохи
горотворення).
На карті на дні морів і океанів позначено океанічні
платформи, серединноокеанічні хребти, глибоководні жолоби, зони розломів.
Штриховкою та значками відмічені зони землетрусів і вулкани. На місцезнаходження родовищ різних за походженням
(осадових, магматичних, метаморфічних) корисних копалин вказують типові значки.
Мал. Геохронологічна таблиця
Працюємо з картою
1.
Назвіть і покажіть великі літосферні плити. Якими типами земної кори вони
утворені?
2.
Визначте, в якому напрямку переміщуються Південноамериканська і
Африканська, Євразійська і Індо-Австралійська плити.
3.
Визначте, які літосферні плити і в яких місцях переміщуються з найбільшою
швидкістю.
4.
Де проходять межі літосферних плит? Які процеси та явища виникають на їх межах?
Поясніть, чому у межах Тихоокеанського вогняного кільця зосереджено 80 % усіх
сучасних вулканів.
5.
Назвіть острови Атлантичного океану, що лежать на межах літосферних плит.
Які острови цього океану розташовані поза їх межами?
6.
Наведіть приклади сусідства глибоководних жолобів і острівних дуг. Які
природні процеси та явища виникають поблизу них?
7.
Які форми рельєфу виникають на межах літосферних плит на суходолі? Наведіть
конкретні приклади.
8.
Назвіть давні (докембрійські) платформи.
9.
Області складчастості яких періодів є на Євразійській плиті?
Запитання і
завдання
1. Чим земна кора материкового
типу відрізняється від кори океанічного типу?
2. Якими є наслідки зближення і
розсування літосферних плит?
3. Яку будову має платформа? Які
розрізняють платформи за віком? Назвіть, користуючись картою „Будова земної
кори”, найбільші давні та молоді платформи.
4. Визначте за картою, де
розташовані серединноокеанічні хребти, ланцюги островів та глибоководні жолоби.
5. Які існують закономірності у
розміщенні форм рельєфу?
Источник
Sorry, this entry is only available in
Російська
На жаль, цей запис доступний тільки на
Російська.
К сожалению, эта запись доступна только на
Російська.
For the sake of viewer convenience, the content is shown below in the alternative language. You may click the link to switch the active language.
Выше упоминались формы мега-, макро- и мезорельефа, образование которых обусловлено деятельностью эндогенных процессов (см. гл. 5, 6, 7). Самые крупные формы рельефа —планетарные — также обязаны своим происхождением внутренним силам Земли, лежащим в основе образования различных типов земной коры.
Данные геофизики и, в частности, глубинного сейсмического зондирования свидетельствуют о том, что земная кора под материками и океаническими впадинами имеет неодинаковое строение. Различают материковый и океанический типы земной коры (рис. 19).
Строение земной коры материков и океанов
Кора материкового типа характеризуется большой мощностью — в среднем 35 км, местами до 70 км. Она состоит из трех «слоев». Сверху залегает осадочный слой, образованный осадочными породами различного состава, возраста, генезиса и степени дислоцированности. Мощность его изменяется от нуля до 20 км. Ниже залегает «гранитный» слой, состоящий главным образом из кислых пород, близких по составу к граниту. Наибольшая мощность гранитного слоя отмечается под молодыми высокими горами, где она достигает 30 км и более. В пределах равнинных участков материков мощность гранитного слоя уменьшается до 15—20 км.
Под гранитным слоем залегает «базальтовый» слой, получивший свое название также условно: сейсмические волны проходят через него с такими же скоростями, с которыми в экспериментальных условиях они проходят через базальты и близкие к ним породы. Истинный состав «базальтового» слоя в пределах материков до сих пор остается неизвестным. Мощность его 15—20 км.
Кора океанического типа резко отличается от материковой. На большей части площади дна океана мощность ее колеблется от 5 до 10 км. Своеобразно и ее строение: под осадочным слоем мощностью от нескольких сотен метров до нескольких километров залегает промежуточный слой переменной мощности, нередко называемый просто «вторым слоем». Сейсмические волны распространяются в нем с большими скоростями, чем в осадочном, но меньшими, чем в гранитном слое. Предполагают, что промежуточный слой состоит из базальтовых лав и уплотненных осадочных пород. Под ним залегает «базальтовый» слой мощностью 4—7 км. Результаты глубоководного бурения и геофизических исследований показывают, что этот слой состоит из таких основных пород, как габро, нориты, базальты и некоторых ультраосновных пород. Таким образом, важнейшей специфической особенностью океанической коры являются малая мощность и отсутствие гранитного слоя.
Особое строение земная кора имеет в областях перехода от материков к океанам — в современных геосинклинальных поясах, где она отличается пестротой и сложностью строения. На примере западной окраины Тихого океана можно видеть, что окраинные геосинклинальные области обычно состоят из трех основных элементов — котловин глубоководных морей, островных дуг и глубоководных желобов’. Пространства, соответствующие глубоководным впадинам морей (Карибского, Японского и др.), имеют кору, по своему строению напоминающую океаническую. Здесь отсутствует гранитный слой, однако мощность коры значительно больше за счет увеличения толщины осадочного слоя. Крупные массивы суши, граничащие с такими морями (например, Японские острова), сложены корой, близкой по строению к материковой. Характерными особенностями переходных областей являются также сложное взаимосочетание и резкие переходы одного типа коры в другой, интенсивный вулканизм и высокая сейсмичность. Такой тип строения земной коры можно назвать геосинклинальным.
Своеобразными чертами характеризуется земная кора под срединно-океаническими хребтами. Она выделяется в особый, так называемый рифтогенный тип земной коры..Детали строения коры этого типа еще не совсем ясны. Ее важнейшая особенность — залегание под осадочным или промежуточным слоем пород, в котором упругие волны распространяются со скоростями 7,3—7,8 км/с, т. е. намного большими, чем в базальтовом слое, но меньшими, чем в мантии. Полагают, что здесь происходит смешение вещества коры и мантии. Это мнение в1974 г. получило дополнительное подтверждение в результатах глубоководного бурения, проведенного на Срединно-Атлантическом хребте.
Каждому из перечисленных выше типов земной коры соответствуют наиболее крупные, планетарные формы рельефа (рис. 20). Материковому типу земной коры соответствуют материки. Они образуют основные массивы суши. Значительные площади материков затоплены водами океанов. Эти части материков получили название подводной окраины материков. В геофизическом и геоморфологическом смысле границами материков следует считать самую нижнюю границу подводной окраины материков, где выклинивается гранитный слой и кора материкового типа сменяется океанической.
Схема соотношения различных типов земной коры и планетарных форм рельефа
Океаническому типу земной коры соответствует ложе океана. Сложно построенная кора геосинклинального типа находит отражение в рельефе геосинклинальных поясов или зон перехода от материков к океанам. Ниже для краткости мы будем именовать их переходными зонами. Рифтогенный тип земной коры соответствует в рельефе планетарной системе срединно-океанических хребтов.
Каждая планетарная форма рельефа характеризуется своеобразием присущих ей форм мега- и макрорельефа, в подавляющем большинстве случаев также обусловленных различиями в структуре земной коры.
Переходя к описанию мегарельефа крупнейших планетарных форм рельефа Земли, следует подчеркнуть, что при приведенном выше выделении планетарных морфоструктур береговая линия теряет свое значение как важнейшая физико-географическая граница, отделяющая сушу от морского дна. Однако роль ее безусловно велика, так как условия рельефообразования на морском дне и на суше существенно различны.
Следует также отметить, что на материках, являющихся весьма сложными образованиями, наряду с древними и молодыми платформами широко распространены совсем молодые морфоструктуры, обязанные своим происхождением альпийским горообразовательным движениям и еще не утратившие полностью черты, свойственные геосинклинальным областям. Однако эти морфоструктуры характеризуются уже сформировавшейся материковой земной корой.
В связи с указанными обстоятельствами дальнейшее описание форм мегарельефа суши дается по возможности отдельно от мегарельефа морского дна. Соответственно обзор мегарельефа материков включает в себя общую характеристику равнин и гор суши, в том числе эпигеосинклинальные горные сооружения. При обзоре переходных зон основное внимание уделяется морским (океаническим) элементам этой мегаморфоструктуры.
Источник
Сучасний рельєф України сформувався внаслідок взаємодії внутрішніх і зовнішніх сил, які діяли протягом кайнозойської ери. Походження та закономірності поширення різних форм і типів
рельєфу вивчає галузь фізичної географії – геоморфологія.
Геологічні структури, неотектонічні рухи, а також давні і сучасні кліматичні умови зумовили виникнення різноманітних за походженням типів і форм рельєфу на території України:
тектогенних, вулканогенних, денудаційних, водно-ерозійних, морських, льодовикових і водно-льодовикових, гравітаційних, карстово-суфозійних, еолових.
Тектогенні — це форми рельєфу, що утворилися внаслідок деформації земної кори. Ними є складчасті хребти Карпат і Кримських гір,
Причорноморська западина і т. п.
Вулканогенні форми рельєфу поширені в Карпатах (Вигорлат-Гутинський вулканічний хребет), на
Закарпатській низовині (Берегівське горбогір’я), в Кримських горах (Карадаг, Аюдаг та ін.). На Керченському півострові є
грязьові вулкани з відносними висотами до 50 м.
Грязьові вулкани — це різні за формою природні конусоподібні утворення, з яких постійно або періодично викидаються на
поверхню грязьові маси, горючі гази, тверді уламки. Виникнення їх зумовлене особливостями геологічної будови та нафтогазоносністю Керченського півострова. Грязьові вулкани там розташовані
поодинці або групами. Найбільша активність їх припадає на неогеновий період. Грязьові вулкани поділяються на постійно діючі, періодично діючі та згаслі. Виверження постійно діючих грязьових
вулканів відбувається спокійно. Розташовані вони в овальних улоговинах, на дні яких підносяться конуси заввишки до 1,5—2,0 м і містяться озера. Періодично діючі вулкани викидають грязьові маси
один раз за кілька або десятки років. Виверження відбувається протягом кількох діб і супроводжується вибухами, місцевими землетрусами, іноді самозайманням газу. В сучасному рельєфі це — конічні
горби або похилі підвищення заввишки до 60 м. Всього на Керченському півострові відомо близько 50 грязьових вулканів, більша частина з них — згаслі. З грязьовулканічними структурами пов’язані
родовища залізних руд (Новоселівське, Баксинське та ін.), глини, що використовуються для виробництва керамзиту, вапняки. Грязь вулканів є лікувальним засобом.
Денудаційні форми рельєфу — ті, що утворилися в результаті денудації —
руйнування гірських порід водою, льодом, вітром. Вони поширені на Поліській низовині, Подільській, Придніпровській і Донецькій височинах, в Приазов’ї. Це — останці,
пасма, вали, виходи гранітів, уступи. В передгір’ї Кримських гір ними є Зовнішнє і Внутрішнє пасма, розділені долиною, що має ширину 4—5 км. На Подільській височині — це товтровий бар’єр, утворений вапняковими підняттями і кряжами з широкими плоскими вершинами і крутими схилами.
Водно-ерозійні форми рельєфу утворюються текучими водами. Це — річкові долини, балки, яри.
Вони мають велике поширення в Україні, що зумовлено вологістю клімату, наявністю покривних порід, які легко руйнуються тимчасовими потоками.
Морські абразивні останці (абразія — руйнування берегів хвилями)
поширені вздовж узбережжя Кримських гір.
Морські акумулятивні форми (акумуляція — накопичення) — коси
— на Азово-Чорноморському узбережжі (Арабатська Стрілка).
Морський прибій і зсуви — підступний ворог Азово-Чорноморського узбережжя України. Постійні обвали, розмиви, шторми «з’їдають» за рік 1,0—1,5 м берегів. Для попередження зсувів і
обвалів будують протизсувні споруди. В Україні захисту потребує узбережна смуга завдовжки 1 800 км (від гирла Дунаю до Керченської протоки).
До льодовикових форм рельєфу належать кари (борозни) і цирки (чашкоподібні
заглиблення), що у невеликій кількості збереглися в Карпатах.
До водно-льодовикових форм рельєфу відносять ози
(довгі вузькі піщані вали), ками (горби 6—12 м заввишки), на Поліській низовині — моренні рівнини і горби.
Трапляються форми рельєфу, викликані порушеннями гірських порід, що сталися під тиском льодовика. Вони дістали назву гляціодислокацій (від латинської гляціс — лід і французької дислокаціон — зміщення).
В Україні гляціодислокації пов’язані з дніпровським зледенінням. У результаті тиску льодовиків утворились складки, насуви, які добре
виражені в рельєфі. Відомими утвореннями цього типу є Канівські гори, Мошногірський кряж, куполоподібні «гори» Пивиха, Калитва, Кленова, що знаходяться у
Середньому Придніпров’ї. Такого ж походження горби і пасма, що спостерігаються на територіях Київської і Житомирської областей. У межах Волинської області гляціодислокації утворюють підвищення на
поверхні височин.
Карстово-суфозійні форми — печери і поди. Карст поширений в районах залягання крейдових,
гіпсових і вапнякових тріщинуватих порід, тобто в тих, що розчиняються у воді.
Поди — це плоскі, найчастіше круглі зниження в степах на півдні України. Вони є результатом суфозійних явищ — вимивання дрібних мінеральних часточок ґрунту, внаслідок чого відбувається його просідання . Відомі під назвою “степові блюдця”.
Найбільша в світі карстова печера в гіпсах знаходиться поблизу села Коралівки Тернопільської області. Називається вона Оптимістична.
Загальна довжина її лабіринтів 214 км. Вже кілька років досліджують її українські і зарубіжні спеціалісти—спелеологи, їм удалося нанести на карту кілька десятків залів вигадливої форми, велику
кількість відгалужень, два десятки мальовничих озер, окремі з яких досягають чотирьох і більше метрів глибини.
Гравітаційні форми рельєфу утворюються під впливом сили тяжіння (гравітації). Ці форми рельєфу — результат обвалів, осипищ, зсувів. Вони характерні для Південного берега Криму, Карпат, правобережних схилів долини Дніпра та інших річок.
Еолові форми рельєфу — піщані горби, пасма поширені на Поліссі, в долинах річок і їх
дельтах, у пониззі Дніпра (Олешківські піски), на морських косах.
Олешківські піски є найбільшим піщаним масивом у Європі. Складаються із безмежних барханів (тутешні мешканці називають їх «кучугурами»), висотою близько 5 м, і негустою рослинністю.
Знаходяться ці піски у Цюрупінському районі (нова назва Цюрупінська – Олешки), за 30 км на схід від м. Херсон. Дніпровські піски існували здавна, але Олешківська пустеля у нинішньому
своєму вигляді з’явилися порівняно недавно: через випасання величезних отар овець у ХІХ ст., які знищили траву, звільнили піски, а вітрова ерозія дала їм можливість розширюватися.
Нерівності земної поверхні, утворення або зміна яких пов’язані з діяльністю людини, називаються антропогенними формами рельєфу.
До таких форм рельєфу належать: численні терикони шахт (Донбас, Львівсько-Волинський кам’яновугільний басейн, Криворізький залізорудний басейн), глибокі та
великі за площею кар’єри (Кривий Ріг, Новий Роздол, вапнякові кар’єри Вінниччини, Хмельниччини, Тернопільщини та ін.), земляні
насипи і виїмки (залізниці, автомобільні шляхи, канали, греблі штучних водойм тощо).
Найбільший вплив на природні ландшафти спостерігається в містах. Центральна частина Донбасу практично втратила природну основу і саме внаслідок втручання людини перетворилася на
типовий індустріальний краєвид. Те саме можна сказати і про центральну частину Придніпров’я та деякі інші регіони України.
На південь від Києва добре збереглися так звані Змієві, а в Причорноморському Придністров’ї Троянові вали — унікальні пам’ятки давньої історії. Це могутні, як на свій час, оборонні споруди. Вони створювалися для захисту від набігів кочівників.
Висота насипних земляних валів досягала десяти і більше метрів, ширина — 8-10 м, ширина на вершині — 5-7 м, загальна їх довжина — кілька сотень кілометрів. Назва «Змієві вали» походить, ймовірно,
з відомої легенди про давньоруських богатирів, які впрягли у великий плуг переможеного змія і виорали ним глибокі борозни та поклали високі скиби — вали.
У багатьох місцевостях України збереглися земляні вали, насипані для захисту окремих населених пунктів від ворожих набігів, наприклад у Володимирі-Волинському, с. Крилос (княжий
Галич), с. Стратин на півночі Рогатинщини (Івано-Франківська обл.) та ін.
У степових і лісостепових районах України трапляються могили — насипні кургани, в яких археологи знаходять цінні пам’ятки
історії і культури, що свідчать про давню історію племен і народів, які жили на цих територіях.
Источник