Гіпотези формування земної кори
Геологічні та геофізичні дані свідчать про наявність суттєвих, принципових відмінностей в особливостях будови і розвитку земної кори (і літосфери в цілому) різних ділянок нашої планети.
В динамічному плані літосфера характеризується розповсюдженням процесів розтягнення і стискування. Одночасне їх проявлення на одній ділянці земної кори суттєво ускладнює пояснення їх рушійних сил.
В тектонічному плані більшими елементами земної кори є активні рухомі області – геосинкліналі та стабільні області спокійного розвитку – платформи. Незворотність процесу геотектонічного розвитку і періодичність етапів орогенезу також ускладнюють вивчення рушійних сил, які контролюють стадійність формування земної кори. Все це є складнішою проблемою, яка ще не отримала кінцевого вирішення. Тільки деякі аспекти цієї проблеми отримують часткове вирішення в геотектонічних гіпотезах.
За характером основних рушійних сил, які пропонуються для пояснення механізму геотектонічних процесів, гіпотези можуть бути розділені на три групи:
– зміни об’єму Землі;
– зміни горизонтального дрейфу континентів;
– радіологічні гіпотези.
Спроби пояснення сучасної морфології нашої планети і будови земної кори невід’ємні від уявлень про походження Землі.
З них існують п’ять основних геотектонічних гіпотез: контракції, дрейфу континентів, гіпотеза Землі, що розширюється, та два різновиди гіпотези диференціації. Кожна з них має свої особливості, але часто вони мають в собі багато спільного.
До оцінки гіпотез будемо підходити з точки зору того, як вони пояснюють в принципі основні моменти: виникнення океанічного і континетального типів кори та їх взаємовідношення, сутність та взаємовідношення геосинклінального і платформенного етапів розвитку кори, магматизм, проблему океанічної води, палеокліматів.
Всі перераховані вище гіпотези (крім деяких різновидів гіпотези дрейфу континетів) розглядають в якості основної причини розвитку кори внутрішні фізичні та фізико-хімічні процеси в надрах планети, хоча не виключається і певна роль зовнішніх факторів, як вторинних.
Найстаріша гіпотеза – контракційна. Але всупереч неодноразовим критичним зауваженням на її адресу, ця гіпотеза досі користується певним визнанням. Ймовірно, що вона найкраще пояснює виникнення сил горизонтального стискування, які можуть бути причиною виникнення складчастості та насувів. Але вона не вирішує основної проблеми про походження двох типів кори. На сьогоднішній день сама основа гіпотези – охолодження і стискування Землі – відкинута. Вона неможлива енергетично, бо потребує на два порядки більших втрат тепла, ніж спостерігається.
Гіпотез диференціації досить багато, але коли не торкатися деталей, можна розрізнити дві основні групи: поступового розростання океанів і розростання континентів. Ці дві групи гіпотез визнають в якості головної ведучої причини тектонічного розвитку Землі фізичні та фізико-хімічні процеси в її надрах. Земна кора вважається такою, що виділилася з надр Землі шляхом виплавлення і підняття вверх найбільш легкоплавких і легких компонент речовини оболонки.
Гіпотези розростання океанів виходять з уявлень, що по всій Землі виділилася земна кора континентального типу. Сам процес міг проходити поступово, наприклад, шляхом нарощування на периферії первинних ядер стабілізації за рахунок консолідації все нових геосинклінальних областей. Ймовірно, до початку мезозою цей процес в основному завершився (а, можливо, ще раніше). У будь-якому випадку в кінці палеозою – на початку мезозою настав новий етап розвитку Землі. На Землі почали утворюватися океани шляхом переробки континентальної кори в кору океанічного типу, яка, таким чином, є вторинною.
До цього на Землі справжніх океанів не було, існували лише мілководні басейни. Цьому відповідає мілководний характер осадочних порід на всіх континетах (Білоусов, 1962; Шейман, 1959). Нерідко визнається, що молоді не всі океани, а лише частина з них (Муратов, 1957; Stille, 1948).
В основі цих уявлень лежать наступні геологічні дані:
– океанічні береги в багатьох випадках обрізають під різними кутами структури континетів, які продовжуються під водою океанів;
– дуже часто спостерігається привнос уламкового матеріалу з боку океанів;
– є випадки, коли в древніх зледеніннях лід просувався з боку океану;
– безперечне існування в давнину зв’язків між континетами, по яким мігрували фауна і флора;
– встановлена мала товщина осадочного покриву на дні океанів. За розрахунками, океани існують з початку мезозою.
Однак в цій групі гіпотез диференціації зустрічаються і суттєві труднощі, які викликають інші гіпотези, згідно з якими кора океанічного типу вважається первинною. Поступово відбувається переробка цієї кори в кору континентального типу за рахунок поступлення речовини з надр Землі. Таким чином, перехідним етапом і є геосинклінальний етап розвитку кори (Магніцкий, 1958; Павловський, 1953; Wilson, 1959).
При використанні гіпотез розростання океанів труднощі полягають в неможливості пояснення, де до утворення океанів була вода. З одного боку, коли океанічні впадини були відсутні, вода покривала би Землю шаром в 3-3,5 км. З іншого боку, немає жодних підстав вважати, що величезні маси води виділилися, починаючи з мезозою, тобто за 2×108 років, у той час як за попередні мільярди років виділилася лише дуже мала кількість води (хоча за цей же час по всій Землі виділилася з її надр потужна континентальна кора). Між тим гіпотези розростання континентів вирішують цю проблему елементарно просто: коли в мантії Землі вміщується 0,5% води, як в кам’яних метеоритах, і процес виділення кори відбувався лише у верхній мантії (до глибин 700-800 км), то, порахувавши, отримуємо 0,5×1025 г води, але континентальна кора займає лише 1/3 поверхні, це складає 1,7×1024 г води. На сьогоднішній день в океанах вміщується 1,5×1024 г води (Виноградов, 1959).
Гіпотези розростання континентів добре узгоджуються і з середнім темпом поступлення речовини з надр Землі в 2,53 км на рік (Тернер, Ферхуген, 1961). Це дає за 3×109 років всю масу кори. Саме виділення легкої і легкоплавкої компонент з оболонки при розігріві Землі та її підняття вверх не зустрічає труднощів при поясненні. Навпаки, прибічники процесу “океанізації” континентальної кори до тепер не запропонували достатнього фізико-хімічного пояснення. Надзвичайно важко зрозуміти, яким чином малощільна речовина кори могла зануритися в гравітаційне поле в щільну речовину мантії. При виділенні кори повинна була вивільнитися гравітаційна енергія 2,6×1016 ерг на 1 см2 поверхні Землі. Щоб повернути речовину кори у вихідне положення , необхідно витратити стільки ж енергії або ще більше.
Така енергія від теплового потоку Землі може бути отримана лише за 20 млн. років (Мостих, 1959). В масштабах океанів такий механізм енергетично неможливий. До того ж і геологічно не спостерігається ознак такої катастрофи. Лоно океанів дивно не сейсмічне, але дуже рівне на великих площах і лежить всюди на одному рівні, причому ніде не збереглося будь-яких рештків колишньої кори. Дещо по-іншому це питання ставить процес еклогитизації, запропонований Білоусовим (1960). Однак і цей процес не знімає труднощів при поясненні природи гранітного шару.
Щоб уникнути багатьох труднощів, які встають перед гіпотезами, і які визнають незмінність положення континентів на земній поверхні, були запропоновані гіпотези дрейфу континентів (Вагенер, 1924; (рис. 12.1). Ці гіпотези швидко втратили свою популярність. Але в останні роки швидкий розвиток палеомагнетизму надало новий поштовх до відродження цих гіпотез. Але вони так і не змогли пояснити походження двох типів кори, не знайдені сили, які викликають подібні переміщення. Незрозуміла однаковість теплового потоку на континентах і океанах.
В останні роки з метою збереженння переваг як гіпотез дрейфу, так і диференціації рядом дослідників стала розроблятися гіпотеза Землі, що розширюється (Іваненко, Сагітов, 1961; та ін.).
За цією гіпотезою, спочатку маленька Земля була вся покрита корою континентального типу. Потім в процесі розширення Землі континентальна кора була розірвана на шматки – континенти, які розійшлися, те, що знайшлося між ними, стало лоном океанів. Ця гіпотеза, дійсно, на перший погляд знімає багато недоліків попередніх гіпотез. Однак і перед нею постає багато труднощів. Незрозуміло, чому Земля існувала мільярди років і не зазнала сильного розширення і лише 200 млн. років потому зазнала гігантського збільшення об’єму. Зовсім незрозуміло, чому виникла концентрація континетів в одній півкулі, а океанів в іншій, що могло викликати таке нерівномірне розширення?! Але ця гіпотеза заслуговує на увагу, коли її застосувати, наприклад, для пояснення розширення при розігріві або до пояснення ряду особливостей будови Землі (утворення середньоокеанічних валів з їх серединною рифтовою долиною, появу Червоного моря; рис. 12.2).
Рисунок 12.1 – Схема Пангеї та її розпад (за А. Вегенером)
а – кінець карбону, б – еоценова епоха, в – початок четвертинного періоду
Источник
Геологічні та
геофізичні дані свідчать про наявність
суттєвих, принципових відмінностей в
особливостях будови і розвитку земної
кори (і літосфери в цілому) різних ділянок
нашої планети.
В динамічному
плані літосфера характеризується
розповсюдженням процесів розтягнення
і стискування. Одночасне їх проявлення
на одній ділянці земної кори суттєво
ускладнює пояснення їх рушійних сил.
В тектонічному
плані більшими елементами земної кори
є активні рухомі області – геосинкліналі
та стабільні області спокійного розвитку
– платформи. Незворотність процесу
геотектонічного розвитку і періодичність
етапів орогенезу також ускладнюють
вивчення рушійних сил, які контролюють
стадійність формування земної кори.
Все це є складнішою проблемою, яка ще
не отримала кінцевого вирішення. Тільки
деякі аспекти цієї проблеми отримують
часткове вирішення в геотектонічних
гіпотезах.
За характером
основних рушійних сил, які пропонуються
для пояснення механізму геотектонічних
процесів, гіпотези можуть бути розділені
на три групи:
– зміни об’єму
Землі;
– зміни горизонтального
дрейфу континентів;
– радіологічні
гіпотези.
Спроби пояснення
сучасної морфології нашої планети і
будови земної кори невід’ємні від
уявлень про походження Землі.
З них існують п’ять
основних геотектонічних гіпотез:
контракції, дрейфу континентів, гіпотеза
Землі, що розширюється, та два різновиди
гіпотези диференціації. Кожна з них має
свої особливості, але часто вони мають
в собі багато спільного.
До оцінки гіпотез
будемо підходити з точки зору того, як
вони пояснюють в принципі основні
моменти: виникнення океанічного і
континетального типів кори та їх
взаємовідношення, сутність та
взаємовідношення геосинклінального і
платформенного етапів розвитку кори,
магматизм, проблему океанічної води,
палеокліматів.
Всі перераховані
вище гіпотези (крім деяких різновидів
гіпотези дрейфу континетів) розглядають
в якості основної причини розвитку кори
внутрішні фізичні та фізико-хімічні
процеси в надрах планети, хоча не
виключається і певна роль зовнішніх
факторів, як вторинних.
Найстаріша гіпотеза
– контракційна. Але всупереч неодноразовим
критичним зауваженням на її адресу, ця
гіпотеза досі користується певним
визнанням. Ймовірно, що вона найкраще
пояснює виникнення сил горизонтального
стискування, які можуть бути причиною
виникнення складчастості та насувів.
Але вона не вирішує основної проблеми
про походження двох типів кори. На
сьогоднішній день сама основа гіпотези
– охолодження і стискування Землі –
відкинута. Вона неможлива енергетично,
бо потребує на два порядки більших втрат
тепла, ніж спостерігається.
Гіпотез диференціації
досить багато, але коли не торкатися
деталей, можна розрізнити дві основні
групи: поступового розростання океанів
і розростання континентів. Ці дві групи
гіпотез визнають в якості головної
ведучої причини тектонічного розвитку
Землі фізичні та фізико-хімічні процеси
в її надрах. Земна кора вважається такою,
що виділилася з надр Землі шляхом
виплавлення і підняття вверх найбільш
легкоплавких і легких компонент речовини
оболонки.
Гіпотези розростання
океанів виходять з уявлень, що по всій
Землі виділилася земна кора континентального
типу. Сам процес міг проходити поступово,
наприклад, шляхом нарощування на
периферії первинних ядер стабілізації
за рахунок консолідації все нових
геосинклінальних областей. Ймовірно,
до початку мезозою цей процес в основному
завершився (а, можливо, ще раніше). У
будь-якому випадку в кінці палеозою –
на початку мезозою настав новий етап
розвитку Землі. На Землі почали
утворюватися океани шляхом переробки
континентальної кори в кору океанічного
типу, яка, таким чином, є вторинною.
До цього на Землі
справжніх океанів не було, існували
лише мілководні басейни. Цьому відповідає
мілководний характер осадочних порід
на всіх континетах (Білоусов, 1962; Шейман,
1959). Нерідко визнається, що молоді не
всі океани, а лише частина з них (Муратов,
1957; Stille, 1948).
В основі цих уявлень
лежать наступні геологічні дані:
– океанічні береги
в багатьох випадках обрізають під
різними кутами структури континетів,
які продовжуються під водою океанів;
– дуже часто
спостерігається привнос уламкового
матеріалу з боку океанів;
– є випадки, коли
в древніх зледеніннях лід просувався
з боку океану;
– безперечне
існування в давнину зв’язків між
континетами, по яким мігрували фауна і
флора;
– встановлена мала
товщина осадочного покриву на дні
океанів. За розрахунками, океани існують
з початку мезозою.
Однак в цій групі
гіпотез диференціації зустрічаються
і суттєві труднощі, які викликають інші
гіпотези, згідно з якими кора океанічного
типу вважається первинною. Поступово
відбувається переробка цієї кори в кору
континентального типу за рахунок
поступлення речовини з надр Землі. Таким
чином, перехідним етапом і є геосинклінальний
етап розвитку кори (Магніцкий, 1958;
Павловський, 1953; Wilson, 1959).
При
використанні гіпотез розростання
океанів труднощі полягають в неможливості
пояснення, де до утворення океанів була
вода. З одного боку, коли океанічні
впадини були відсутні, вода покривала
би Землю шаром в 3-3,5 км. З іншого боку,
немає жодних підстав вважати, що величезні
маси води виділилися, починаючи з
мезозою, тобто за 2108
років, у той час як за попередні мільярди
років виділилася лише дуже мала кількість
води (хоча за цей же час по всій Землі
виділилася з її надр потужна континентальна
кора). Між тим гіпотези розростання
континентів вирішують цю проблему
елементарно просто: коли в мантії Землі
вміщується 0,5% води, як в кам’яних
метеоритах, і процес виділення кори
відбувався лише у верхній мантії (до
глибин 700-800 км), то, порахувавши, отримуємо
0,51025
г води, але
континентальна кора займає лише 1/3
поверхні, це складає 1,71024
г води. На
сьогоднішній день в океанах вміщується
1,51024
г води (Виноградов, 1959).
Гіпотези
розростання континентів добре узгоджуються
і з середнім темпом поступлення речовини
з надр Землі в 2,53
км на рік (Тернер, Ферхуген, 1961). Це дає
за 3109
років всю масу кори. Саме виділення
легкої і легкоплавкої компонент з
оболонки при розігріві Землі та її
підняття вверх не зустрічає труднощів
при поясненні. Навпаки, прибічники
процесу “океанізації” континентальної
кори до тепер не запропонували достатнього
фізико-хімічного пояснення. Надзвичайно
важко зрозуміти, яким чином малощільна
речовина кори могла зануритися в
гравітаційне поле в щільну речовину
мантії. При виділенні кори повинна була
вивільнитися гравітаційна енергія
2,61016
ерг на 1 см2
поверхні Землі. Щоб повернути речовину
кори у вихідне положення , необхідно
витратити стільки ж енергії або ще
більше.
Така енергія від
теплового потоку Землі може бути отримана
лише за 20 млн. років (Мостих, 1959). В
масштабах океанів такий механізм
енергетично неможливий. До того ж і
геологічно не спостерігається ознак
такої катастрофи. Лоно океанів дивно
не сейсмічне, але дуже рівне на великих
площах і лежить всюди на одному рівні,
причому ніде не збереглося будь-яких
рештків колишньої кори. Дещо по-іншому
це питання ставить процес еклогитизації,
запропонований Білоусовим (1960). Однак
і цей процес не знімає труднощів при
поясненні природи гранітного шару.
Щоб уникнути
багатьох труднощів, які встають перед
гіпотезами, і які визнають незмінність
положення континентів на земній поверхні,
були запропоновані гіпотези дрейфу
континентів (Вагенер, 1924; (рис. 12.1). Ці
гіпотези швидко втратили свою популярність.
Але в останні роки швидкий розвиток
палеомагнетизму надало новий поштовх
до відродження цих гіпотез. Але вони
так і не змогли пояснити походження
двох типів кори, не знайдені сили, які
викликають подібні переміщення.
Незрозуміла однаковість теплового
потоку на континентах і океанах.
В останні роки з
метою збереженння переваг як гіпотез
дрейфу, так і диференціації рядом
дослідників стала розроблятися гіпотеза
Землі, що розширюється (Іваненко, Сагітов,
1961; та ін.).
За
цією гіпотезою, спочатку маленька Земля
була вся покрита корою континентального
типу. Потім в процесі розширення Землі
континентальна кора була розірвана на
шматки – континенти, які розійшлися,
те, що знайшлося між ними, стало лоном
океанів. Ця гіпотеза, дійсно, на перший
погляд знімає багато недоліків попередніх
гіпотез. Однак і перед нею постає багато
труднощів. Незрозуміло, чому Земля
існувала мільярди років і не зазнала
сильного розширення і лише 200 млн. років
потому зазнала гігантського збільшення
об’єму. Зовсім незрозуміло, чому виникла
концентрація континетів в одній півкулі,
а океанів в іншій, що могло викликати
таке нерівномірне розширення?! Але ця
гіпотеза заслуговує на увагу, коли її
застосувати, наприклад, для пояснення
розширення при розігріві або до пояснення
ряду особливостей будови Землі (утворення
середньоокеанічних валів з їх серединною
рифтовою долиною, появу Червоного моря;
рис. 12.2).
Рисунок 12.1 – Схема
Пангеї та її розпад (за А. Вегенером)
а – кінець карбону,
б – еоценова епоха, в – початок
четвертинного періоду
Источник
Колтун О.В.
Вступ до геоморфології
Формування рельєфу Землі
Еволюція поглядів на походження Землі як планети і земної кори. Теорія тектоніки літосферних плит. Мезо-кайнозойський період розвитку рельєфу.
Науково обґрунтовані космогонічні гіпотези (космогонія – наука про походження і розвиток космічних тіл та систем: зірок, галактик, туманностей, Сонячної системи і всіх тіл, що до неї належать – Сонця, планет (з Землею включно), супутників, астероїдів, комет, метеоритів. Вивчення космогонічних процесів – одне з головних завдань астрофізики) з’явилися в античності, а потім розвинулися у Новий час (гіпотези Р. Декарта, Г. Лейбніца, Ж.-Л. Леклерка де Бюффона, І. Канта, П.-С. Лапласа).
За сучасними уявленнями В. Рудника, Е. Соботовича, “сценарій” розвитку Сонячної системи такий:
утворення Сонця і дещо сплющеної туманності, що оберталася, з міжзоряної газопилової хмари, імовірно, під впливом вибуху наднової зірки неподалік;
еволюція Сонця і навколосонячної туманності з переданням електромагнітним чи турбулентно-конвективним способом моменту кількості руху від Сонця планетам;
конденсація “пилової плазми” в кільця довкола Сонця, а матеріалу кілець – у планетезималі;
подальша конденсація планетезималей у планети;
повторення подібного процесу навколо планет з утворенням їхніх супутників.
Це тривало порівняно недовго – 100 млн років. Низка дуже складних процесів спричинила розігрівання давньої Землі (збільшення ущільненості, сильніші від теперішніх припливи, внутрішні реакції з виділенням тепла), утворення твердого ядра, рідкої мантії та початок формування рідкої кори. Таким був, на думку М. Муратова, перший етап розвитку земної кори, який тривав близько 1 млрд. років.
На другому етапі утворилася базальтова земна кора (О. Павлов у 1922 р. назвав цю стадію “місячною”). Первинна кора була тонкою, її легко проламували моря лав. Базальти, габро, деякі ультраосновні породи утворили нижній шар сучасної земної кори. Тоді існувала й первинна атмосфера. Ця стадія протривала доти, доки первинна кора не охолодилася до температури +100°С, і водяна пара, яка виділялася внаслідок дегазації магми, почала конденсуватися, утворюючи первинну гідросферу. З гідросферою виникли й екзодинамічні процеси: ерозія руйнувала породи, переносила уламки, які відкладалися тепер уже в осадові породи.
Під час третього етапу (археозой-перша половина протерозою, 3,8-1,6 млрд. років тому) сформувалася гранітно-метаморфічна кора давніх платформ (кратонів). У цьому формуванні виділяють три періоди: 1) догеосинклінальний, коли нагромаджувалися потужні товщі осадових порід; 2) протогеосинклінальний, коли осадові й вулканогенні породи зминалися в складки, зазнаючи метаморфізму і гранітизації (граніт – це кисла порода з великим вмістом SiО2, для його утворення потрібно, щоб до основної магми потрапила значна домішка SiО2, яка й надходила з осадових відкладів і завдяки процесам метасоматозу – це природний процес, що полягає в заміні одних мінералів гірської породи земної кори іншими зі зміною її хімічного складу за сталого об’єму); 3) утворення справжніх геосинклінальних прогинів раннього протерозою, які спаяли давні археозойські масиви між собою, а також утворення на архейських масивах раннього платформного (протопласт-формного) чохла. До давніх платформ належать п’ять великих і чотири невеликі у Євразії, три в Африці, дві у Північній Америці, по одній в Австралії, Антарктиді та Південній Америці.
Четвертий етап – формування складчастої основи молодих платформ (1500-240 млн. років тому). На відміну від кратонів, молоді платформи мають тонший гранітно- метаморфічний шар, утворилися внаслідок геосинклінальних процесів і, зрештою, облямовують старі платформи. На цьому етапі відбулося щонайменше чотири епохи складчастості: давніша байкальської (не має уніфікованої назви), байкальська, каледонська, герцинська. Унаслідок усіх цих процесів утворилися материки з давніми і молодими платформами, що ускладнені щитами, антеклізами, западинами (авлакогенами, перикратонними прогинами, синеклізами), а також різними розломами і флексурами.
На п’ятому етапі (мезо-кайнозой) особливу роль відігравав епіплатформний орогенез, унаслідок якого розпалася Гондвана, сформувалися великі гірські масиви на материках на місці молодих геосинклінальних областей, вторинні западини океанів, западини внутрішніх морів, рифти в океанах, Африці, а також на Байкалі. Мезо-кайнозой називають ще геоморфологічним етапом розвитку Землі. Вперше такого висновку дійшли І. Герасимов і Ю. Мещеряков (1964).
У процесі генералізованого розгляду великих нерівностей Землі постає запитання: у яких співвідношеннях тепер є масиви окремих континентів і басейни океанів з головними елементами геологічної структури Землі? Розвиток літосфери можна описати так: від океанічної кори через кору перехідних типів до континентальної кори. Відповідно, геотектурами будуть: 1) материкові виступи (типова континентальна кора, рельєф давніх щитів і плит); 2) океанічні западини (кора типового океанічного типу); 3) перехідні між ними утворення (крайові, або берегові; внутрішні, або материкові, що відповідають молодим платформам, корам мезозойської і кайнозойської складчастостей, включно з відродженими).
На думку авторів, найважливішими у формуванні сучасного вигляду Землі були процеси утворення двох систем перехідних геотектурних елементів. Це відбувалося у значній частині мезозою і всьому кайнозої. Саме цей етап пропонують називати геоморфологічним, на відміну від давнішого геологічного й ще давнішого догеологічного.
Найважливіша з підстав для виділення геоморфологічного етапу – формування головних рис сучасної поверхні Землі і сучасного розподілу суші та моря. Молоді платформи поз’єднували старі “ядра”, ще більше усе “посклеювали” молоді гірські системи і міжгірські западини, в Океані остаточно змоделювалася берегова лінія.
Окрім цього, у самому етапі І. Герасимов виділив три макроцикли:
– макроцикл формування базальної поверхні вирівнювання (глобального пенеплену). На неї накладалися тектонічні деформації, денудаційні перетворення й акумуляція, тому абсолютна висота її різна;
– макроцикл формування денудаційного ярусного рельєфу (у зниженнях – акумулятивно-пластового) у кайнозої. Наявність локальних ярусів замість обширних поверхонь вирівнювання свідчить про загальну тектонічну динаміку тодішньої поверхні;
– макроцикл терасового геоморфологічного розвитку, приблизно межа неогену й антропогену. Зростання льодовиків спричинило коливання рівня Океану, а це, відповідно, – зміни гідромережі.
Однак яким же був шлях до такого розуміння розвитку геотектур? Ученим треба було пояснювати не тільки процеси утворення і перетворення певних порід, а й те, чому всі океани, окрім Тихого, молодші від материків, відповідно, що було на цих місцях до їхнього утворення і чи було?
Тривалий час панувала заснована на біблійному вченні теорія катастрофізму, коли всі зміни земної поверхні, і не тільки, трактували як наслідок серії катастроф, хоча у XVIII ст. М. Ломоносов і Дж. Геттон (Hutton) створили перші наукові гіпотези розвитку структури земної кори – гіпотези підняття, розроблені вже у XIX ст. у Німеччині А. фон Гумбольдтом і Л. Бухом. Тоді ж теорії катастрофізму поступилися місцем теоріям уніформізму, що ґрунтуються знову ж таки на вченні Дж. Геттона (1785). У таких теоріях панували уявлення про те, що всі зміни, спостережувані тепер, були і в минулому, а тому ними можна пояснити походження всіх форм земної поверхні. Головний принцип уніформізму – сучасне є ключем до минулого. У середині XIX ст. гіпотезу підняття змінила гіпотеза контракції Е. де Бомона: земна кора стискається під впливом зменшення об’єму земної кулі, що вистигає. У 50-80-ті роки XIX ст. американці Дж. Голл (1859), Дж. Дена (1873), француз М. Бертран (1887) започаткували вчення про геосинкліналі, згодом доповнене вченням про платформи (росіяни О. Карпінський, О. Карпов та ін.). Ці два вчення утворили стрижень загального уявлення про еволюцію структури земної кори: геосинкліналь – ороген – платформа. Вже у 40-х роках XX ст. з’ясували, що платформи у процесі тектонічної активізації можуть знову перетворюватися у гірські споруди – вторинні орогени (В. Обручев, С. Шульц, М. Ніколаєв).
Источник